За мною – дитячий батальйон: історія родини зі Слов’янська з 18 дітьми, яка зараз живе під Дніпром

Будинок сімейного типу Надія та Володимир Карнаух зі Слов’янська започаткували ще у 1995 році, коли взяли до себе на виховання немовля. Сьогодні 27-річна Валерія – вже сама мама.

Але саме тоді, понад 20 років тому, подружжя зрозуміло: може дати родинне тепло та любов дітям, які з різних причин цього позбавлені. Тож тепер їх називають мамою і татом 18 дітей. Дехто вже дорослий, живе окремо.

На момент повномасштабного вторгнення російських військ, у будинку подружжя було 8 прийомних дітей та 2 онуків – всім від 7 до 19 років. Більше місяця родина була вдома – сподівалися на краще та рятувалися в 12-метровому коридорі. Всі спали на підлозі на матрасах. Але на Донеччині ставало дедалі гарячіше. Бої точилися зовсім поруч, а після того, як світ дізнався про звірства у Бучі – необхідність евакуації стала очевидною.

“В нас вдома було все, щоб прожити”, – згадує Надія. “В 2013 році ми почали будувати великий дім на 2 поверхи. У нас своє господарство – нутрії, кури, гуси. Я все необхідне закупила, розуміючи, що магазини можуть не працювати. Але старший син Дмитро сказав – виїжджайте, рятуйте дітей,” – розповідає багатодітна мама. – “В нас же будинок недалеко від гори Карачун. Тож шансів спокійно пересидіти майже не було.”

Родина велика, просто сісти в легковий автомобіль та виїхати було неможливо. З евакуацією в рамках програми  #SOSДіти допомогли міжнародна благодійна організація СОС Дитячі Містечка* та  благодійний фонд  «Слов’янське серце». Підтримують родину і досі.

“Їхати в нікуди було дуже важко. 6-го квітня ми вирушили зі Слов’янська до Обухівки Дніпропетровської області – і через блокпости доїхали за 14 годин, тоді як зазвичай цей шлях можна подолати за 4-5 годин,” – ділиться Надія Карнаух.

Розмістити таку велику родину теж дуже непросто. Тож перші два місяці евакуації сім’я жила в обухівському ліцеї №2. Загалом там мешкали 60 людей зі Слов’янська, Святогірська, Сєвєродонецька, Рубіжного, Харкова – в одному класі приблизно по десятеро. Черга в один душ була величезна, вигрібна яма заповнювалася за 2 дні. Згодом вдалося знайти великий будинок, щоб розмісти дві родини – 14 членів сім’ї Карнаух та ще одну сім’ю із десятьох людей.

“В 2014 році ми ненадовго виїжджали до Святогірська. Моя донька тоді сказала: «Я не боюсь померти. Я боюсь втратити родину, маму і тата». Мене ця фраза так емоційно зачепила. Я щодня молилася, щоб наш будинок залишився цілий, проте життя дітей дорожче – тож ми здолаємо всі складнощі у від’їзді,” – розповідає Надія.

Раніше Надії Карнаух пропонували виїхати до Великої Британії, та діти відмовилися.Чим дуже здивували співробітників соцзахисту.

“А тут немає нічого дивного,” – пояснює мама. “У дітей є дім, на їх очах його розбудовували, і їм там добре. Тож вони прагнуть туди повернутися.”

На жаль, до свого будинку родина вже не повернеться – 27 серпня його обстріляли росіяни і перетворили родинне гніздо на згарище.

Зараз сім’я оговтується від втрати, бо саме надія на повернення додому давала сил. Але вже вирішили – неодмінно збудують новий, після перемоги.

У серпні Надія Карнаух відзначила день народження – цього разу у чужій, зйомній оселі, стривожена думками про майбутнє  дітей. Потрібне власне житло, адже оренда будинку величезна – десятки тисяч гривень. Але багатодітна мама тримається та точно знає: врятувала найдорожче – життя малечі.  А з іншими складнощами родина впорається.