Формула успіху Сергія Жадана

Із Сергієм ми знайомі не один рік. Утім, щоразу відкриваю для себе нові грані цієї складної й надзвичайно виразної на культурному та медійному тлі постаті. В Дніпрі письменник та громадський діяч Сергій Жадан виступив разом із гуртом, про який вже говорять далеко за межами андеграундної тусовки сучасних інтелектуалів від літератури. Жадан та «Собаки» порвали місцеву публіку, музикантам, що озвучують соціально-політичну поезію Жадана, навіть довелося грати на біс. Ми ж зустрілися в затишному пабі перед концертом і предметно поговорили про все, що, на наш погляд, сьогодні варте уваги в Україні.

— Сергію, гурту «Собаки у кос­мосі» виповнилося десять років, з чим тебе і вітаю. Розкажи, як виник проект, кому належала ідея?

— З «Собаками» ми познайомилися наприкінці 90-х. Молода перспектив­на група грала зовсім іншу музику, в абсолютно іншому складі. Я ж у той час організовував у Харкові різноманітні акції, концерти і фестивалі. Ми запро­шували музикантів, які б не боялися співати на політичну тематику. «Соба­ки» не боялися, грали такий собі русь­кий рок . Минув час, і 2007 року лідер групи Саша Болдирєв мене знайшов. На той час хлопці вже працювали в стилі ска. Поспілкувались і вирішили, що було б непогано створити кіль­ка спільних композицій. Так з’явився перший альбом, з яким ми вирушили в тур спочатку Україною, а далі Євро­пою: Німеччина, Австрія, Польща.

— Наскільки за ці роки аудиторія гурту виросла?

— Можна сказати, суттєво розши­рилась. Для порівняння: на наш пер­ший виступ прийшли 30 слухачів. У переддень виступу в Дніпрі ми зібрали в Києві близько семисот.

— Вважаєш себе музикантом?

— Звісно, ні. Втім, у світі це досить популярна тенденція, багато хто з письменників співпрацює з музикан­тами. Поезія сама по собі будується на ритміці, яка передбачає можливість музичного доповнення.

— Чи була думка популяризува­ти через участь у гурті власну літе­ратурну творчість?

— Ні, у такому випадку я б співав шансон. Міг би написати кілька таких пісень і збирати стадіони по райцен­трах. До речі, писав декілька разів тек­сти відомим шоу-бізнесовим виконав­цям. Кому, не скажу (сміється).

— І вони звучали у маршрутках?

— Цілком могло бути.

— Які найближчі закордонні поїздки та виступи вас чекають?

— Білорусь, Ізраїль, Словаччина.

— Минулого разу під час візи­ту до Білорусі тебе посеред ночі відвезли у відділок без пояснення причини. Відпустили, пояснивши як помилку. І знову ризикнеш поїхати туди?

— Сумнівався, втім, вирішив їхати. Адже боятися принизливо.

— Формула успіху Сергія Жада­на?

— Та ну, якого успіху? Але якщо го­ворити про складові успіху загалом, то, звісно, працьовитість. Її навіть може бути більше, ніж обдарованості. На мою думку, біда багатьох українських митців саме у браку наполегливості. Тобто коли ти робиш те, що вважаєш за потрібне, довго і вперто, навіть якщо результатів одразу не видно.

— Як ставишся до критики та надмірної уваги?

— Нормально. Досвід показує, якщо надто перейматися думкою про тебе інших, завжди розділених на два та­бори — прихильників і опонентів, це непродуктивно і зазвичай закінчується неврозами, комплексами і фобіями. Хоча увага – це приємно, а сцена дає енергетичну наповненість.

— На твою думку, суспільство втомилося від війни? Чи зменши­лися обсяги волонтерської допомоги?

— Хтось втомився, хтось – ні. Су­спільство не монолітне, воно розпоро­шене і порване. Четвертий рік стресу для країни і такі тектонічні потрясіння, звичайно, втомлюють. Утім, зараз ак­тивізувалися чимало серйозних фон­дів — як українських, так і закордон­них: американських, європейських, японських, діяльність яких спрямована на покращення ситуації на сході Украї­ни. Держава багато робить. Ті, хто си­дить в тилу і говорить, що влада нічого не робить, вочевидь ніколи не були на лінії вогню.

— От ми й перейшли до теми політики. Як думаєш, чи лишиться Порошенко ще на один строк пре­зидентства?

— Припускаю, що так. Принаймні, не бачу реальної альтернативи.

— А Вакарчук?

— Коли ми про це зі Славою говори­ли, відчув деяке вагання. Припускаю, він думає над цим. Як людина сумлін­на, що відчуває відповідальність перед людьми, які йому довіряють. Я так ро­зумію, є певний запит на нього, як на політика та моральний авторитет.

— То, може, й тобі варто спробувати?

— Я занадто люблю цю країну, щоб бути її президентом. Якщо серйозно – ну який із мене політик?

— Чого хоче Саакашвілі?

— Коли я востаннє говорив із Саа­кашвілі… (сміється) Це було минулого року в одному з львівських клубів. Він там під час форуму видавців презен­тував свою книгу саме перед нашим із «Собаками» виступом. Зал був вщерть заповнений молоддю. Ми посиділи потім, поговорили. Харизматичний політик, цього не відняти. Чого він хоче зараз? Та теж не уявляю. А от си­туація з арештами та перетинами кор­дону, сумнівними з точки зору права, має вигляд безпорадності українсько­го політикуму в цілому. І це на очах у всього світу, що б’є по іміджу України. Враження, що все розвалюється і ніким не контролюється. Це страшно. Наша історія знає приклади, коли в резуль­таті подібних ігор втрачалася держав­ність.

— Коли, на твою думку, закін­читься війна?

— Війна триватиме, доки цього хотітиме Росія. Вона домагається, аби ми програли. А переможцем може бути оголошена і якась коаліція чи «но­вий світовий лад». В разі політичного компромісу це може бути обставлено як завгодно. На мою думку, для Росії не так важлива її перемога, як наша поразка. Тому війна триває. Втім, у світі її локалізували. Це нам здається, що ми знаходимося в центрі світової уваги, що у нас тут вирішується доля людства. А насправді ніхто, крім нас, не буде вирішувати наші проблеми. Світ втомився від нас. Вони беруть­ся нам допомагати, а ми їх постійно кидаємо. «Дайте нам гроші, а ми їх вкрадемо». Такий стан речей нічого, крім роздратування та нерозуміння, не викликає.

— На кого з європейців схожі українці?

— На братів-слов’ян, мабуть, чехів, словаків, поляків. Ті самі комплекси типу схильності до корумпованості та політичної безвідповідальності, коли обирають популістів замість серйозних політиків.

— А такі в нас є?

— У нас є партії як бізнес-проекти, за якими стоять ті чи інші олігархи. Але незалежні політики обов’язково бу­дуть з’являтися.

— Як давно існує і чим займаєть­ся фонд Сергія Жадана?

— Йому менше року, хоча загалом ми працюємо з 2014-го. Особливу увагу приділяємо освітнім проектам, в цьому, на мій погляд, і полягає основ­ний вихід для українців. Варто роби­ти ставки на освіту та інформаційний простір, це саме ті галузі, що зазви­чай вважаються непріоритетними. Ми закуповуємо книжки та апаратуру для шкіл, дитячих садочків і будинків культури на сході. Нещодавно під час виступу в Парижі в рамках культурно­го заходу нам передали близько 500 євро. Ми купили апаратуру для освіт­лення сцени Будинку культури Станиці Луганської. Останні чотири роки, де б ми не виступали — і тут, і за кордоном, до мене підходять люди і дають гроші. Це довіра, яку важливо не втратити. Тож, усі звіти викладаю на наших пу­блічних сторінках у соцмережах.

— Давай поговоримо про новий роман. Чому його сюжетна лінія саме така: герой долає шлях до ін­тернату у населений пункт сусідній зі своїм під обстрілами?

— «Інтернат» — це простий го­мерівський сюжет. Герой рухається з точки А в точку Б і дорогою з ним тра­пляються пригоди. Чому вибрав саме таку лінію? Щоб не відволікати від пе­реживань героя, очима якого показані жахи війни. Це тваринне загострення відчуттів та відчуженість від людей. У романі взагалі немає авторського мовлення, а відповідно, і оціночних суджень.

— Яким буде наступний?

— Якби не концерти, зараз працю­вав би над п’єсою.

— А що ти думаєш про Дніпро?

— Я люблю ваше місто. Мене з ним пов’язують друзі і теплі спогади